Андрій Куликов розкриває таємницю останнього скандалу у своїй програмі

"Панір тікка, панір шашлик, панір кульча, лассі банан і лассі солт",— Андрій Куликов, журналіст і ведучий політичного ток-шоу Свобода слова на телеканалі ICTV, не заглядаючи в меню, диктує офіціантці замовлення для нас двох. Ми обідаємо в київському ресторані індійської кухні Гімалаї, де любить бувати Куликов.

"Я вегетаріанець, а це те місце, де, я впевнений, подають справжню вегетаріанську їжу", — пояснює він свій вибір закладу, на кухні якого заправляє кухар-індус.

Крім нас, гостей у ресторані немає, і ніхто не заважає мені розглядати колоритний інтер’єр закладу — химерно розписані вензелями вхідні двері, меблі ручної роботи і фігурки індійських богів.

Помічаю про себе, що це місце підходить Куликову за духом: він весь — уособлення індійської незворушності.

За свою 36‑річну журналістську кар’єру Куликов встиг попрацювати на багатьох вітчизняних телеканалах, трудився в друкованій пресі, а також був продюсером української служби ВВС в Лондоні. Останні вісім з половиною років він — обличчя ICTV, веде щотижневе ток-шоу. Серед журналістів його програма в цьому жанрі вважається кращою в країні: на відміну від інших провідних політичних шоу, Куликов зазвичай не розпалює конфлікти в студії, а прагне отримати якийсь конструктивний результат. Двічі — у 2011 і 2013 роках — він ставав володарем Телетріумфу, найпрестижнішої української премії в галузі мас-медіа.

Утім, своїм найбільшим досягненням Куликов вважає Громадське радіо — проект малобюджетний, але з успішним стартом — спроба створити незалежне розмовне радіомовлення.

— Два тижні тому ми ввімкнулися на території Донецької та Луганської областей, — каже про останні досягнення Громадського радіо Куликов.— Ми знаємо, що і на той [тимчасово окупований] бік [сигнал] пробивається, і дуже цим задоволені.

П’ять запитань Андрію Куликову:

— Ваш найбільший провал?
— Одного разу я готував нарис про героїню соціалістичної праці — доярку з Чернівецької області — та в пориві пропагандистського чаду написав, що вона заробляє стільки, що може за рік накопичити собі на машину. За що мене піддали нещадній критиці деякі канадські, американські видання. І тільки після цього я взяв олівець і підрахував. Я знайшов найдешевшу машину і з’ясував, що так, таки може [накопичити], але тільки якщо не купуватиме одяг тощо. Це був найбільший провал.

— Ваше найбільше досягнення?
— Громадське радіо.

— На чому ви пересуваєтеся містом?
— Досить часто на службовій машині, але переважно на метро і пішки.

— Остання книга, яка справила на вас враження?
— Збірка віршів Марії СторожицькоїНавіщо.

— Кому б ви не подали руки?
— Є одна політично некоректна відповідь, але я не буду її вимовляти. Залежить від мети, яка може бути досягнута поданням руки.

Пробитися на "той бік" для Куликова зараз пріоритетне завдання. Він переконаний, що з так званими ДНР і ЛНР треба не воювати, а розмовляти.

— Є один міф, який українська пропаганда впроваджує: з терористами не ведуть переговорів. Але це ж неправда. У всьому світі з терористами ведуть переговори — їм не йдуть на поступки.

Ось цей двосторонній діалог для Куликова — його Куликовська битва. За те, що він поїхав у ДНР і взяв із тамтешніми журналістами участь у телемості Донецьк—Київ, столичні колеги його розкритикували.

Проте найбільше Куликов хотів зрозуміти, що думають люди, які залишилися на окупованих територіях, у що вірять і чого хочуть. Журналіст переконаний, що ці питання повинні ставити держава і суспільство. "Не можна засуджувати людей за віру, якою б вона не була",— переконано каже він.

Вийти з донбаської кризи насправді простіше, ніж це хочуть представити політики, вважає Куликов.

— Припинити називати їх усіх маріонетками Кремля. Спробувати відірвати від Кремля тих, хто дійсно є маріонеткою. Пам’ятати, що коли ми їх називаємо маріонетками Кремля, то вони нас — маріонетками Вашингтона. В чому різниця? Не потрібно намагатися поставити себе на їхнє місце, але варто подумати, як би я хотів, щоб до мене ставилися, якби я був по той бік,— пропонує він.

Телеведучий вважає, що влада припустилася і продовжує припускатися маси прорахунків, намагаючись вийти з цього конфлікту. Наприклад, глибоко помилковим він називає рішення заборонити російські канали в Україні.

— Ми закрили очі і вирішили, що Бабая вже немає. А Бабай нікуди не подівся, — іронізує він.

Будь-які заборони, на думку Куликова, — це ознака недемократичності, а заборона російського телебачення до того ж ще й своєї мети не досягла: інтернет залишився, як і супутникове ТБ. А для перемоги в інформаційній війні з Росією потрібно було "запропонувати щось своє, якісне".

Куликов може перелічити на пальцях всі біди української журналістики. За його словами, на вітчизняному медіаринку рясніють "гламурні й автомобільненькі ЗМІ" та гостро бракує якісних щоденних газет і суспільно-політичних тижневиків.

Я нагадую, що велика частина українських ЗМІ належить олігархам, у кожного з яких не тільки бізнес-інтереси, але і політичні амбіції. Ось і канал, на якому виходить програма Куликова, — частина медіа-холдингу, який належить родині Віктора Пінчука.

— Адже він цікавиться своїм ТБ? — запитую я.

— Коли мене запросили вести програму Свобода слова після [Савіка] Шустера, то одна з розмов із Пінчуком була такою: “Ну, ти ж знаєш, Шустер вів програму російською. Може, ти теж вестимеш російською, щоб аудиторія не пішла?" Внаслідок непростих переговорів нам вдалося досягти компромісу. Веду українською. Але якщо мені відповідають російською, то переходжу на російську.

Я питаю, чи втручається власник каналу в програму зараз.

— Пінчук не втручається прямо, крім двох-трьох випадків, які я можу за вісім з половиною років згадати. Але, знаючи його позицію, я в багатьох випадках беру її до уваги, скажімо так, — зізнається в самоцензурі Куликов. — Наприклад, я знаю, хто з персонажів Пінчуку подобається, а хто — ні, й з урахуванням цього коригую запрошення. Швидше це неправильно, ніж правильно, але це реалії.

— А хто йому не подобається і хто подобається? — уточнюю я.

— Я не впевнений, що йому хтось особливо подобається, крім буквально одного-двох людей, але є один персонаж, який ніколи не з’явиться в програмі.

— Хто це?

— Мені Пінчук ніколи про це не говорив, але я вмію аналізувати. Майор Мельниченко не може з’явитися. Я знаю думку Пінчука, який вважає, що Мельниченко вчинив, як це м’якше сказати, негідно щодо [його тестя і тодішнього президента України Леоніда] Кучми.

Я запитую про скандальний випуск Свободи слова з участю одіозного екс-депутата від Партії регіонів Олени Бондаренко, який вийшов в ефір 19 жовтня. Цей інцидент став резонансним і викликав шквал критики в соціальних мережах та ЗМІ.

— Чия була ідея її запросити?

— Опоблоку,— не моргнувши оком, відповідає Куликов.

За його словами, з 2009 року більшою мірою визначення персонажів, які з’являються в студії, взяли на себе партійні штаби та піар-служби. Замість Бондаренко Куликов хотів бачити в програмі політичних важковаговиків Юрія Бойка чи Бориса Колеснікова. Але Опоблок виставив Бондаренко.

— У мене це викликало сумніви щодо вагомості персонажа, але жодних — щодо репрезентативності.

Згаданий випуск програми, після виходу якої пристрасті кипіли ще тиждень, Куликов тепер вважає "суспільно корисним", бо "той заряд ненависті, який виходив від Бондаренко, був досить красномовний". До того ж програма пожвавила інтерес доСвободи слова у глядачів. "У цьому разі це вплинуло на додаткову увагу, а ми її любимо", — каже Куликов.

Зрештою приносять наше замовлення — індійський сир панір, обсмажений з овочами, сирний хліб і три різної гостроти соуси. "Ось цей м’ятний — найсмачніший", — радить Куликов.

Напій з поетичною назвою лассі виявляється йогуртом, збитим зі спеціями, фруктами і льодом, а за смаком нагадує молочний коктейль.

Ми беремося за обід, і я цікавлюся, чи відчув Куликов відплив аудиторії каналу у зв’язку з міграцією глядача в інтернет.

— Велике питання: а що вони роблять в інтернеті? — відповідає питанням на питання Куликов. — Глядачі дивляться там фрагменти телевізійних програм і слухають підкасти радіо, — сам і відповідає він. — Насправді, інтернет — просто зручніша форма того, що в Британії було апробовано як телебачення на замовлення.

Ми вже довго говоримо на досить серйозні теми, однак тепер апетитний аромат із тарілок вносить у бесіду свої корективи.

— От вас, напевно, часто впізнають на вулиці? — запитую я.

— Це був 1998 рік, я працював на Новому каналі, — згадує Куликов. — Увечері я пішов купувати воду в кіоску. А там стоїть дядько і так уважно дивиться на мене. Я розправив плечі, гордо голову підняв, а він підходить і каже: "Хлопче, домаж 15 копійок, на пиво бракує". Досі щось подібне трапляється. Хоча буває й інше. Хтось хвалить, хтось лає.

Але тут-таки він зізнається, що взагалі критику дуже цінує, навіть необґрунтовану: це завжди причина задуматися, чому і що не так.

— Найгірше, коли спускаєшся у метро й на верхній сходинці ескалатора метро Арсенальнапоруч з тобою опиняється людина, яка точно знає, як треба робити програму Свобода слова, — посміхається Куликов.

— Ви ще їстимете? — раптом запитує у мене телеведучий і, почувши негативну відповідь, просить офіціантку упакувати залишки обіду з собою.

"Було дуже смачно, але нам дуже шкода, що нам усе не дістанеться", — пояснює свої дії Куликов, якого життя в Лондоні навчило тамтешньої раціональності.

Ми виходимо з ресторану, і мій співрозмовник прямує в протилежний від метро бік. "Сьогодні той рідкісний випадок, коли я на машині", — каже eiqeuihhiddkmp він.

Матеріал опубліковано в №46 журналу Новое Время від 10 грудня 2015 року